ПЛАН

1. Характеристика договору про надання освітніх послуг.

2. Юридичні особливості освітніх послуг.

3. Економіка освіти.

 

1. Характеристика договору про надання освітніх послуг

 

Значна кількість дослідників (розпочинаючи з В.І. Шкатулли, 2001) слушно оцінюють договір про надання освітніх послуг як центральний інститут педагогічних відносин та освітнього права взагалі. Узагальнюючи позиції фахівців щодо сутності, елементів та рис договору про надання освітніх послуг, відзначимо на- ступні висновки.

Предметом договору В.І. Шкатулла (2001), О.О. Василенко (2008), І.В. Кудряшов (2008), визначають педагогічні відносини, освітній процес, діяльність навчання та викладання. І.В. Кудряшов робить висновок про двоєдину мету договору – здобуття учнями нематеріального результату у вигляді змісту освіти та матеріалізованого результату – диплома, атестата, сертифіката, свідоцтва тощо. Остання позиція (досить слушно на нашу думку) не поділяється багатьма цивілістами, оскільки при послугах продається не сам результат, а дії, які до нього призводять.

Форма договору про надання освітніх послуг прямо не передбачена законодавством, тому на практиці досить поширена усна форма, зокрема, договори загальноосвітніх навчальних закладів державної та комунальної форм власності.

Умови договору відповідно до положень частини першої ст. 628 ЦК України, класифікують на необов’язкові та обов’язкові. Серед останніх виокремлюють істотні умови договору. С.А. Загородній до них відносить предмет, строк та ціну договору, І.В. Кудряшов додає: порядок здійснення розрахунків, ступінь освіти та форму навчання, різновид документа про освіту, умови розірвання договору, відповідальність сторін. Водночас, біло-
руські дослідники (О.О. Василенко, 2010) визнає термін дії договору необов’язковою умовою договору, оскільки вона передбачена нормативними актами, з чим не можна погодитись, оскільки в Україні запроваджені скорочені терміни підготовки молодших спеціалістів та бакалаврів.

Договір про надання послуг у сфері вищої освіти укладається у письмовій формі. Відповідно до ст. 64 ЗУ «Про вищу освіту», розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між ВНЗ та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Типовий договір затверджено МОН.

На початку 2011 року громадськість широко обговорювала пропозиції нового ЗУ «Про вищу освіту» в частині надання ВНЗ дозволу змінювати вартість освітніх послуг щорічно. Нам видається вдалим такий варіант розв’язання цієї проблеми: визначити у новому Законі, що вартість освітніх послуг та порядок її зміни є істотними умовами договору про надання освітніх послуг, а ознайомлення з цим договором є обов’язком ВНЗ під час прийому заяви  від вступника. Нам здається, що ВНЗ в умовах демографічної ями поки що утримаються від варіанту договору з можливістю щорічної зміни вартості послуг. Вступники у свою чергу – або погодяться на таку угоду, або знайдуть ті ВНЗ, які не передбачають у договорах такої можливості. У подальшому відкрита динамічна самокерована система освіти, з урахуванням синергетичних механізмів, сама від- шукає шляхи запровадження такої умови або відмови від неї.

Етапи укладення договору. Договір про надання послуг, у тому числі освітніх, визнається консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами (інші умови мають акцесорний (залежний) характер).

На прикладі ВНЗ можна прослідити, що заклад пропонує майбутнім контрагентам угоди договір оферти: заздалегідь повідомляє відомості про ліцензію на здійснення освітньої діяльності, сертифікати про акредитацію відповідної спеціальності певного напряму тощо, інформує про перелік, правила, процедури, строки та форму вступних випробувань, порядок апеляцій на їх результати. Акцептом вступника є особисте подання ним заяви про прийом, відповідних документів, письмове підтвердження ознайомлення з умовами вступу та навчання та письмова згода на участь у процедурі допуску до вищої освіти.

І. Жиляєв (2009) звертає увагу на такий інститут освітньої політики, як погодження з МОН кожним ВНЗ щорічних Правил прийому на навчання: «Погодження в цьому випадку слід розуміти як обов’язкову процедуру встановлення відповідності правил прийому до ВНЗ затвердженим умовам прийому до ВНЗ. Гарантування відповідності здійснюється спеціально уповноваженим централь- ним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та засвідчується відповідним нормативно-правовим актом…».

Фахівці (зокрема, О.О. Василенко, 2008) роблять висновок про «різноманітний юридичний склад, необхідний для виникнення зобов'язань за договором, що включає наступні етапи: 1) конкурс (відбір абітурієнтів); 2) укладення договору; 3) видання наказу про зарахування громадянина в число студентів». Білоруський дослідник при цьому слушно звертає увагу, що «для громадян свобода укладення договору означає добровільне рішення  робити  укладати чи не укладати договір», у той час, як ВНЗ зобов’язаний укласти до- говір з особою, що виграла конкурс.

С.А. Загородній більш детально пропонує наступний набір елементів юридичного складу, необхідних для виникнення правовідносин з професійної підготовки: 1) публічне оголошення ВНЗ про набір студентів; 2) наявність у вступника повної загальної середньої освіти або відповідного ОКР; 3) волевиявлення вступника, оформлене заявою, про намір брати участь у конкурсі; 4) рішення ВНЗ про допуск осіб, які подали заяви, до конкурсу; 5) успішне про- ходження претендентами вступних випробувань та конкурсного відбору; 6) укладення договору про освітні послуги.

Услід за С.А. Загороднім (2007) ми визнаємо, що учасників договору про освітні послуги слід диференціювати на виконавців та замовників. Дослідник слушно робить висновок, що за- мовником може виступати як сама особа, що навчатиметься, так й інші особи (законні представники здобувача освіти, майбутні роботодавці). Участь останніх обов’язкова, якщо здобувач освіти є неповнолітньою особою. При цьому російські фахівці наполягають на необхідності  підписання  дитиною  відповідного  договору  з метою

«виховання його правосвідомості».

Замовників освітніх послуг О.В. Астахова (2010) у свою чергу розмежовує на споживачів (одержувачів) та інвесторів (покупців): «безпосередніми одержувачами освітнього продукту є студенти, які получають освіту подекуди безкоштовно, на правах подарунку, капіталовкладень батьків… або за рахунок державного бюджету».

С.А. Загородній (2007) пропонує й іншу термінологію (кредитор-боржник), класифікуючи досліджувані договори за суб’єктним складом та характером виконання суб’єктами своїх обов’язків на: 1) договір з виконанням обов’язку на користь третьої особи (за зауваженням І.В. Кудряшова (2008), може розцінюватися як  трьохстороння  угода);  2) договір  з  виконанням обов’язку іншій особі, але на користь кредитора; 3) договір, де обов’язок боржника виконує перед кредитором інша особа.

Як слушно відзначає С.А. Загородній (2007), «Належність виконання обов’язків виконавцем (ВНЗ) визначається загальними цивільно-правовими вимогами (про реальне виконання зобов’язання; про виконання зобов’язання належним суб’єктом; про належні спосіб, місце та строки виконання) та спеціальними, які застосовуються до оцінки належності надання послуг».

Дискусійним залишається питання про обов’язки споживача   освітніх   послуг.   Яскраво   це   відображено    у    позиції    С.А. Загороднєго, обґрунтованої ним у дисертації (2007). Фахівець акцентує саме цивільно-правову природу договору про професійну підготовку у ВНЗ та виносить за межі дослідження усі особливості освітніх послуг, усі інші права та обов’язки сторін договору, які не притаманні приватному праву (зокрема, обов’язки здобувача освіти дотримуватись правил внутрішнього розпорядку ВНЗ та навіть обов’язки виконувати навчальний план).

Погоджуючись з тим, що «основним цивільно-правовим обов’язком замовника є своєчасне та повне внесення оплати за підготовку», ми вважаємо неприпустимим ігнорувати інші обов’язки та форми відповідальності, встановлені законодавством та широко втілені у реальних правовідносинах лише на тій підставі, що вони не мають цивільно-правову природу. Навпаки, враховуючи цей факт, необхідно відмовитись від трактування освітніх послуг як суто приватноправового договору.

Проблема відрахування здобувачів освіти. Найгостріше ці протиріччя у галузевій природі освітніх послуг виявляються в   проблемі одностороннього розірвання договору. Зміна цивільно-правових зобов’язань відбувається виключно на підставі домовленості виконавця та замовника (коли договір укладається в інтересах  третьої  особи   –   за   її   згоди).   За   слушним   висновком   С.А. Загороднєго (2007), «не характерними для досліджуваного зобов’язання є такі підстави його припинення, як зарахування зустрічних вимог, заміна первісного зобов’язання новим зобов’язанням (новація), поєднання боржника та кредитора в одній особі».

Проте    ми    не    можемо    погодитись    з    висловленою   С.А. Загороднім думкою, що «Одностороннє розірвання виконавцем договору de lege ferenda може відбутися тільки на підставі невиконання замовником обов’язку про оплату професійної підготовки [оскільки] вимоги так званого освітнього законодавства не містять в собі однозначної вказівки на можливість ВНЗ розривати договори в односторонньому порядку». Заперечуючи цей висновок, нагадаємо, що ст. 66 ЗУ «Про вищу освіту» прямо формулює, що «з ВНЗ студент може бути відрахований» … «за незадовільне складання іспитів і заліків протягом сесії» (п. 3), «за невиконання вимог навчального плану та графіка навчального процесу» (п. 4), «за появу на заняттях у навчальному корпусі, бібліотеці, гуртожитку в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсикологічного сп'яніння» (п. 5), «за вироком суду, що вступає в законну силу, чи постановою органу, до компетенції якого належить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу» (п. 6), «за одноразове грубе порушення навчальної дисципліни або Правил внутрішнього розпорядку ВНЗ» (п. 7). При цьому погодження з профспілковою організацією вимагає лише відрахування з останньої підстави.

На нашу думку, легітимність цих підстав відрахування пояснюється обґрунтованим (зокрема, І.В. Кудряшовим, 2008) віднесенням угоди про освітні послуги до договорів приєднання, при яких споживач послуг приєднується до існуючих правовідносин та погоджується на встановлений для усіх здобувачів освіти рівний обсяг обов’язків та прав.

Розпочате С.А. Загороднім дослідження проблем одностороннього   розірвання   договору   про   освітні   послуги   продовжує   А.С. Загородній (2010). Він виокремлює наступні підстави розірвання договору: 1) несплата замовником за освітні послуги у встановлені строки (фінансова заборгованість), 2) академічна неуспішність, 3) неповернення у встановлені строки студента із академічної відпустки, порушення ним правил внутрішнього розпорядку ВНЗ або обов’язків, передбачених статутом ВНЗ) неможливість студента навчатись в ВНЗ за станом здоров’я (ця підстава актуальна для ВНЗ МВС), 5) «істотну зміну обставин, якими керувався ВНЗ при укладанні договорів» [185] (наприклад, фальсифікація сертифікату УЦОЯО або документу про освіту).

При цьому розірвання договору відбувається у письмовій формі. За висновком А.С. Загороднього, досить письмового повідомлення, «яке ВНЗ передає чи направляє поштовим відправленням студенту (замовнику). У повідомленні слід вказувати  індивідуальні відомості про студента, підставу, дату та правові наслідки розірвання договору».

Риси договору.

Угоді про надання освітніх послуг притаманні риси цивільних правовідносин навіть  при  наданні  безоплатних  послуг.  І.В. Кудряшов (2008) підкреслює, що цивільні договори можуть бу- ти як відшкодувальними, так і безвідплатними, до того ж, «освітні послуги, здійснювані ВНЗ за рахунок бюджетних коштів, є безкоштовними тільки для студентів, для ВНЗ – це відшкодувальний вид діяльності, оскільки витрати на навчання фінансуються з державного та муніципального бюджетів». О.О. Василенко звертає при цьому увагу, що «крім відшкодувальних послуг з навчання, ВНЗ реалізує деякі права учнів на безвідплатній основі. Наприклад, безкоштовне користування науковими бібліотеками, спортивними залами та спорудами, гардеробом тощо».

Розцінювання платних освітніх послуг як різновиду лише цивільно-правових приводить деяких авторів до думки про застосування до спорів про неналежні освітні послуги законодавства про захист прав споживачів. В.М. Сирих (2002) заперечує ці позиції, слушно вказуючи, що цей інститут законодавства тлумачить споживачів як тих осіб, що придбають послуги для особистісних по- треб, не пов’язаних з отриманням прибутку. Ціль же споживання освітніх послуг передбачає подальше використання здобутого змісту освіти.

Угода про надання освітніх послуг безумовно має риси публічно-правового договору – за висновками Л.М. Волчанської (2001), І.В. Кудряшова (2008) – тому, що заклад зобов'язаний укласти договір з будь-яким охочим, що пройшов відповідні випробування та відповідає вимогам конкурсу, заклад не має права робити перевагу одному абітурієнтові перед іншим щодо укладення договору, крім випадків, передбачених законом та іншими нормативно- правовими актами, здобувач освіти отримує єдиний для усіх здобувачів освіти у цьому закладі обсяг прав та обов’язків, здобуття освітнього рівня підтверджується державою.

А.А. Вороніна (2008) також звертає увагу, що навіть цивільно-правові освітні послуги слід розмежовувати на договори з адміністративною складовою на стадії підтвердження отримано- го змісту освіти (наприклад, водійські курси або курси щодо отримання допуску до окремих видів робіт) та договори на навчання цивільно-правового змісту без адміністративної складової (курси по вивченню іноземних мов, репетиторство тощо).

У цілому ми погоджуємось з висновком С.А. Кочерги (2008), що з'ясування юридичної природи договору про платні освітні послуги має теоретичне та практичне значення та повинно ґрунтуватись на визнанні цивільно-правової основи договору та адміністративно-правової природи освітньої діяльності. Схожу позицію займає А.А. Вороніна (2008), кажучи, що «угода надання платних освітніх послуг з підготовки фахівця відповідно з держав- ним  освітнім  стандартом  має  форму  цивільно-правову,  а  ось   її зміст лежить у сфері адміністративно-правового    регулювання».

Найбільш послідовно заперечує ці висновки А.І. Рожков (2007), звертаючи увагу, що цивільно-правові обов’язки замовників більшості договорів відшкодувальних послуг не вичерпуються обов'язком сплатити послуги, зокрема, замовник ветеринарних  послуг

«зобов'язаний надати тварину, та ще й забезпечити умови його об- стеження ветеринаром (наприклад, привести собаку в наморднику), а, наприклад, замовник аудиторських послуг зобов'язаний на- дати аудиторові усю необхідну документацію». Фахівець в ці- лому погоджується, що «відносини між учнем і викладачем безпосередньо в освітньому процесі виходять за межі  цивільно- правового регулювання, але ці відносини виникають після укладення та вступу в дію цивільно-правового договору». Він звертає увагу, що й інші послуги (зокрема, по перевезенню, по наданню медичних послуг) передбачають правовідносини, врегульовані не цивільним правом (зокрема, правилами дорожнього руху, правилами поведінки пасажирів, методики проведення хірургічних операцій, дозування лікарських препаратів). Проте зауважимо, що на відміну від освітніх правовідносин, під час пересування транспорту, дотримання будівельних норм, навіть при виконанні хірургічних операцій виконавець договору вступає в правовідносини не із замовником.

У будь-якому разі нам слід спробувати відзначити характери- стики, риси, ознаки, властивості освітніх послуг, оскільки безпосереднім об’єктом договору постає освітня послуга.

 

2. Юридичні особливості освітніх послуг

 

Цивілістика відокремлює послуги від інших об’єктів цивільних прав – товарів, фінансових коштів, майна, робіт та визнає послугою дію (діяльність) суб’єкта правовідносин, спрямовану на задоволення потреб іншої особи (одержувача послуги), при  цьому ці дії не повинні виникати на підставі трудових правовідносин. Тобто, важливою рисою будь-якої послуги, у тому числі освітньої, є нематеріальний характер цього об’єкту договору. Зокрема, за слушним висновком А.І. Рожкова (2007), «Результати перевірки, правки, рецензування письмових робіт учнів не є кінцевим продуктом освітньої послуги. Таким реальним продуктом на цій стадії надання освітньої послуги служать виявлені викладачем при перевірці письмових робіт і пред'явлені учням недоліки в їх знаннях і уміннях».  Тому  досить  суперечливим  у  зв’язку  з   цим   є   висновок О.В. Астахової, що «освітній продукт може бути представлений у товарній формі – у вигляді знань, що є сукупністю ін- формації певної професійної орієнтації, зібрані в освітні програми в межах певної спеціальності. Результатом втілення цієї товарної форми є диплом, який, будучи об’єктом купівлі-продажу на ринку освітніх послуг, постає товаром у відношеннях товарно-грошового обміну як на ринкові освіти, так і ринкові праці».

Щодо освітньої послуги більш виправдане використання терміну «діяльність», а не «дія», , оскільки окрема дія не призводить до досягнення кінцевої мети. З урахування дефініції, запропонованої Т.В. Твердової (2008), можна визначити освітню послугу як ви- значену у нормативно-правових актах певну діяльність «з виховання та навчання особи для здобуття та підтвердження нею певного освітнього цензу, що засвідчується документом законодавчо встановленої форми». С.В. Куров (2005 [520]) надає більш детальне визначення, розуміючи освітню послугу як «організовану, цілеспрямовану, стійку діяльність (дії), здійснювану одним або декількома суб'єктами (викладачем, педагогом або колективом педагогів) за допомогою комунікативних засобів (особистої, безпосередньої взаємодії з учнем) щодо передачі знань, формуванню умінь, навичок, вчиненню дій, що формують особистість людини, громадянина шляхом організації й управління його навчальною діяльністю (діями)». Зауважимо, що це визначення включає до обсягу освітніх послуг дії репетитора, зокрема. Тому у глосарії нами запропоноване визначення, яке орієнтовано лише на освітні послуги, що відповідають державному освітньому стандарту.

Позицію, схожу з дефініцією С.В. Курова, займає вітчизняний фахівець С.А. Загородній (2010), виокремлюючи такий вид освітніх послуг, які не передбачають заходів «поточного та підсумкового контролю» здобутого освітнього рівня, «корисний результат таких послуг може втілюватися у формі не матеріалізованого блага особи, тобто її освіченості, обізнаності тощо. Споживання послуг такого роду не засвічується документом державного зразка…». На нашу думку, з точки зору психолого-педагогічної науки, сумнівною постає освітня діяльність без здійснення поточного контролю, оскільки він є необхідною складовою зворотного зв’язку викладача та учня. А з позицій, викладених нами при розгляді тем 1, 2, випливає, що освітні послуги без підсумкового контролю, без завершального етапу державного визнання здобутого освітнього рівня варто визнати цивільно-правовими.

Іншою рисою будь-якої послуги, у т.ч. освітньої, є те, що  об’єкт договору нероздільно пов'язаний з особистістю послуго- надавача, «при укладенні договору про надання послуг замовник не може попередньо твердити про те, що він остаточно ознайомлений та згодний з якістю послуги, оскільки це може бути належним чином ним оцінено лише в процесі її споживання». І.Б. Жиляєв слушно пов’язує це з тим, що освіта є довірчим благом «…через асиметрію інформації, пов’язану з тим, що споживач не може оціни- ти всіх якостей послуг, що надаються певним ВНЗ, до її споживання, він вимушений покладатися на непрямі оцінки якості: репутацію, престиж, статус тощо».

Висновки А.І. Рожкова (2007) дозволяють виокремити інший бік довірчого характеру освіти як блага: «сам викладач до моменту надання та споживання послуги не знає на 100 %, послугу якого змісту він у результаті зробить, це залежить від дуже великої кіль- кості чинників…» Таку рису освітньої послуги, як значний ступінь  індивідуалізації  та  ексклюзивності  відзначають багато  фахівців, зокрема А.І. Рожков, який нагадує, що зміст послуги залежить не стільки від навчального закладу, з якою укладено договір,  а від фізичної особи, педагогічного працівника. Додамо, що залежить вона й від особистості споживача послуги, його здібностей та активної діяльності. Врешті-решт, умова конкурсності вищої освіти й передбачає відсів тих осіб, які за власними здібностями на час проведення конкурсу не здатні засвоїти зміст відповідної освіти, спожити відповідну освітню послугу.

Пов’язану з цим рису освітніх послуг можна сформулювати як не гарантованість виконавцем (постачальником) результату. А за висловом С.А. Загороднєго (2007) вони є послугами з докладанням максимальних зусиль з боку споживача: «ВНЗ може докласти тільки максимальні зусилля для підготовки достатньо кваліфікованих випускників, але гарантувати для усіх однаково високий рівень підготовки не в змозі». На відміну від схожих інформаційних та консультаційних послуг, які вимагають мінімальної акти- вності споживачів цих послуг (лише їх окремих дій), освітні послуги призводять до результату лише у разі належної активної цілеспрямованої систематичної діяльності споживачів послуг зі здобуття змісту освіти.

За висновком Г.Д. Шкарлупіної (2009), ознаками освітніх послуг також є:

-       зміст освіти як предмет послуги у виконавця послуги не вичерпується (проте це риса характерна для будь-яких послуг, а не лише освітніх);

-       зміст освіти як предмет послуги не підлягає грошовій оцінці, хоча здатен принести значні матеріальні блага, а самі освітні послуги оцінюються сторонами, що відображається в договорі;

-       одночасність надання та споживання послуги. Проте з урахуванням розвитку дистанційної форми навчання ця риса вже не є обов’язковою.

Особливостями освітніх послуг фахівці також визнають: обмежене разове споживання, ускладненість заміни постачальника послуги, що потребує значних витрат, наявність у багатьох ВНЗ одночасно платних та безоплатних послуг (І.Б. Жиляєв, 2010); одночасне надання послуги значної кількості осіб (О.В. Пліскіна, 2009).

Зауважимо, що фахівці також виокремлюють такі характери- стики освітніх послуг, які ми можемо трактувати не як юридичні, а соціальні. Зокрема, І.В. Кудряшов (2008) крім суто юридичної ознаки – необмежений термін використання послуги, називає такі властивості освітніх послуг: їх значимість для суспільства, їх системність і професійну спрямованість.

Наведемо юридичний казус, у якому освітні послуги, надані технічною школою (без статусу юридичної особи) кваліфіковані як договір підряду.

Вдосконалення потребує як нормативно-правове регулювання освітнього ринку, так і практика реалізації правових норм. Нагальним є завдання детального унормування інституту договору про  освітні  послуги  в  освітньому законодавстві. При новелізації норм слід дотримуватись принципів, обґрунтованих у дослідженні К.М. Романенко (2008): «рівноваги між виробниками освітніх послуг та їх споживачами; однакової доступності усіх суб'єктів ринку освітніх послуг до необхідних для їх діяльності ресурсів; подолання невизначеності освітнього ринку; забезпечення організаційно- управлінської самостійності виробників освітніх послуг; подолання принципів монополістичної конкуренції; узгодження неринкових механізмів управління ринком освітніх послуг зі стохастичними механізмами ринкового саморегулювання…».

Оцінка належності надання послуг. Враховуючи відзначену фахівцями (А.В. Пліскіна, 2000) високу рентабельність надання освітніх послуг та необґрунтоване відкриття філіалів ВНЗ, актуальним постає моніторинг якості здобутої освіти, освітнього процесу, освітньої системи. С.А. Загородній (2007) до спеціальних критеріїв   оцінки  належності  надання   освітніх   послуг  відносить:

1) дотримання виконавцем технологічної дисципліни; 2) оцінку загальної політики діяльності виконавця щодо дотримання якості надання послуг; в) оцінку завершеності операції, здійсненої виконавцем; 4) оцінку якості обслуговування. Поширюючи ці загальні критерії оцінки будь-яких послуг на освітні послуги, фахівець визначає об’єктами моніторингу: «матеріально-технічну оснащеність навчального закладу; рівень майстерності безпосередніх виконавців послуги (наявність у педагогічного складу наукових ступенів та вчених звань); дотримання методичних вимог про викладання дисциплін у певній послідовності та встановлених обсягах академічних годин; завершеність навчального процесу (досягнення мети навчальними заняттями); характер взаємовідносин викладацького складу та студентів з точки зору етики поведінки».

Способами перевірки належності  поведінки  виконавця  С.А. Загородній називає соціологічне опитування та експертну оцінку. Погоджуючись з цим, важливим напрямком моніторингу якості освіти слід визнати не лише вдосконалення державної освітньої політики, а й ґрунтування моніторингових процесів на діяльності неурядових організацій, інститутів громадянського суспільства. Важливим аспектом забезпечення якості освітніх послуг є усунення порушень при укладанні та реалізації відповідних договорів. Здійснений МОН аналіз засвідчив, що у ВНЗ мають місце «випадки порушень в процесі встановлення юридичних та   фінансових взаємостосунків між навчальними закладами та студентами - отримувачами освітніх послуг, які здобувають вищу освіту за кошти фізичних та юридичних осіб. Так, зокрема, на порушення вимог пункту 2 статті 6 ЗУ «Про вищу освіту» у частині ступеневості здобуття вищої освіти, договори між отримувачами освітніх послуг та навчальними закладами укладаються одночасно для здобуття двох ОКР бакалавра і спеціаліста, магістра. Форми договорів не відповідають Типовому договору, затвердженому наказом МОН від 11.03.2002 № 183. У договорах пропускаються або не включаються розділи щодо відповідальності ВНЗ за якість освітньої послуги, фінансових розрахунків у разі припинення відносин між навчальним закладом і особою тощо». У зв’язку з цим МОН у своєму наказі від 27.03.2007 № 236 було вимушено акцентувати, що «договір на на- дання освітньої послуги між ВНЗ та замовником укладається окремо на кожний ОКР. Для здобуття ОКР спеціаліста або магістра за кошти фізичних (юридичних) осіб випускники бакалаврату повинні укласти новий договір».

3. Економіка освіти

Сучасна економіка освіти, відповідно до вимог Національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17.04.2002 № 347/2002, повинна створити сталі передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня українського народу. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань розвитку:

-визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів;

-формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти;

-стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток освіти;

-створення сучасної системи нормування та оплати праці у галузі освіти.

Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є:

ü     кошти державного та місцевих бюджетів.

 

Відповідно до ст. 61 ЗУ «Про освіту», держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу. При цьому фінансування ВНЗ державної форми власності здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, призначених для фінансування спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і  науки,

інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні ВНЗ. Місцеві органи влади загальної компетенції можуть фінансувати ВНЗ державної форми власності (надавати їм дотації) відповідно до програм соціально-економічного розвитку регіонів. За рахунок коштів місцевих бюджетів здійснюється фінансування ВНЗ комунальної форми власності.

У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні та галузеві асигнування навчальних закладів та установ, організацій системи освіти не зменшуються. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню та використовуються виключно за призначенням.

Розміри бюджетних призначень на підготовку фахівців з вищою освітою, а також підготовку наукових і науково-педагогічних працівників через аспірантуру та докторантуру визначаються у щорічному законі  про державний бюджет.  Абзац  4 ч. 1 ст. 64  ЗУ

«Про вищу освіту» визначає, що це фінансування повинно здійснюватися в обсягах, необхідних для забезпечення на кожні 10 000 населення навчання не менше як ста студентів у ВНЗ І та ІІ рівнів акредитації та 180 студентів у ВНЗ ІІІ та ІV акредитації. Цю норму можна трактувати як встановлену залежність обсягів державного замовлення від загальної чисельності населення, тому не повною мірою задовольняє пояснення причин скорочення обсягів державного замовлення у 2011 році лише внаслідок зменшення кількості випускників.

Показники державного замовлення на підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів, фахівців з вищою освітою формують- ся за кожним ОКР Міністерство економічного розвитку і торгівлі на підставі узгодженого подання МОН (іншого міністерства, яке здійснює підготовку наукових кадрів або має у своєму підпорядкуванні ВНЗ) та Державної інспекції України з питань праці.

ü кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування; кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг.

Частина п’ята ст. 61 ЗУ «Про освіту» встановлює, що кошти, отримані навчальним закладом як плата за навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг, не оподатковуються і не можуть бути вилучені в доход держави або місцевих бюджетів. Ці кошти знаходяться у розпорядженні навчального закладу за умови, якщо вони спрямовуються на його статутну діяльність.

ВНЗ відповідно до свого статуту може надавати фізичним та юридичним особам платні послуги у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності за умови забезпечення провадження освітньої діяльності. Тобто він не може надавати платні послуги у в рамках освітньої діяльності, що фінансується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів. Для надання платних послуг державні ВНЗ можуть створювати спеціальні структурні підрозділи. Перелік видів платних послуг у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності, що можуть  на-

даватися ВНЗ державної або комунальної форми власності, визначено Кабінетом Міністрів України у Постанові від 20.01.1997 № 38 (зі змінами та доповненнями).

Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між ВНЗ та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Плата  за навчання або за надання додаткових освітніх послуг може вноситися за весь строк навчання або надання додаткових освітніх послуг повністю одноразово або частками – помісячно, по семестрах, щорічно. Розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих ЗМІ та інформаційних збірниках МОН.

При цьому частиною п’ятою ст. 61 ЗУ «Про освіту», а також Постановою Уряду від 12.08.2009 № 903 встановлено, що підвищення плати за надання платних послуг у сфері освіти не може перевищувати офіційно визначений рівень інфляції за попередній календарний рік. Деякі освітяни розцінюють це положення як колізійне по відношенню до заборони підвищення плати протягом усього строку навчання. Але ніякої колізії не має, оскільки ч. 5 ст. 61 профільного закону визначає підвищення плати за навчання не для тих осіб, що вже є студентами, а для майбутнього набору студентів.

Крім того, ВНЗ у межах, визначених законами, та відповідно до статуту має право: отримувати кошти та матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів державної влади, підприємств, установ, організацій (в тому числі благодійних) і фізичних осіб.

ВНЗ використовують кошти бюджетів та додаткових джерел фінансування на оплату праці та матеріальне стимулювання своїх працівників. ВНЗ, навіть державної та комунальної форм власності, може самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг. Таке розпорядження включає в себе право придбання майна та його використання на підставі договорів тощо.

Навчальні заклади мають певний рівень майнової самостійності, хоча створені не з комерційною діяльністю, а вступають у цивільно-правові відносини для забезпечення виконання соціально- культурних, управлінських та інших завдань.

ü     гранти та кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом  на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

Навчальні заклади на замовлення інших організацій здійснюють госпдоговірні наукові дослідження та реалізують їх результати на основі договорів про передачу науково-технічної продукції. Одержані від замовників кошти використовуються на розширення матеріально-технічної, навчальної бази, житлове будівництво, оплату праці та преміювання працівників ВНЗ тощо.  Навчальні заклади, як усі бюджетні установи, повинні витрачати спеціальні кошти у межах затверджених кошторисів і фактичного надходження доходів з кожного виду спеціальних коштів.

ü кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;

Навіть ВНЗ державної форми власності, відповідно до Положення, затвердженого Постановою КМУ від 05.09.1996 № 1074, може користуватися банківським кредитом і несе відповідальність за виконання кредитних договорів і дотримання фінансової дисципліни згідно з чинним законодавства.

ü кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

Це передбачає доходи від реалізації продукції навчально- виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від на- дання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Зокрема, ВНЗ у межах, визначених законами, та відповідно до статуту має право: провадити фінансово-господарську діяльність в Україні та за її межами, створювати власні або використовувати за договором інші матеріально-технічні бази для проведення навчально-виробничої практики осіб, які навчаються у ВНЗ, а також для власної господарської діяльності; розвивати власну соціально- побутову базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально- профілактичних та культурних закладів; здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію, капітальний і поточний ремонти основних фондів на умовах підряду або господарським способом; спрямовувати кошти на будівництво або благоустрій соціально- побутових об'єктів, а також на соціальну підтримку педагогічних, науково-педагогічних та інших категорій працівників ВНЗ та осіб, які навчаються.

Навчальний заклад також має право виступати орендодавцем майна, у тому числі зі згоди власника – майна, наданого в оперативне управління; навчальний заклад може здійснювати підприємницьку та іншу доходну діяльність, у тому числі через участь у господарських товариствах – за згоди власника.

Особливості авторського права у системі освіти.

Працівники навчальних закладів створюють твори у порядку виконання службових обов'язків чи службового завдання. Ми погоджуємося з наступною інтерпретацією ст. 20 ЗУ «Про авторське право і суміжні права», пропонованою колективом авторів підручника з цивільного права: особисті немайнові права належать тільки авторам таких творів, але виключне право на використання твору належить стороні, з якою автор перебуває у трудових відносинах, якщо інше не передбачено договором. Отже,  усі майнові права автора належать роботодавцеві за таких умов: автор працює у роботодавця за наймом, тобто за трудовим договором (контрактом), або твір створено за договором між автором і роботодавцем, тобто не на підставі трудового договору, а саме на підставі договору між автором і роботодавцем про створення твору.

Без згоди автора (іншої особи, яка має авторське право), але з обов'язковим зазначенням імені автора та джерела запозичення допускається:

1.                використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів;

2.                використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, записах звуку або зображення навчального характеру;

3.                відтворення у пресі, передача в ефір або інше публічне повідомлення опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних питань або передача в ефір творів такого самого характеру, якщо це спеціально не заборонено автором;

4.                відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, передача в ефір або інше публічне повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій;

5.                видання випущених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом для сліпих;

6.                відтворення творів для судового та адміністративного провадження;

7.                публічне виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також похоронів;

8.                відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне оповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів.

9.                У цих восьми випадках твори використовуються чи відтворюються в обсязі, виправданому поставленою метою.

10.           відтворення твору в особистих цілях за умов, передбачених статтями 16—19 Закону.

Допускається вільне відтворення одного примірника твору репрографічним способом бібліотеками та архівами для власних потреб за певних умов, визначених у Законі (ст. 16).

Допускається також без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, вільне відтворення примірників твору для навчання. Йдеться лише про відтворення репрографічним способом для аудиторних занять опублікованих статей та інших невеликих за обсягом творів, а також для відтворення уривків з опублікованих письмових та інших творів (ст. 17 Закону про авторське право).