Теоретико-правові основи освіти

ПЛАН

1. Основні історичні етапи інтеграції в межах європейського освітнього простору.

2. Болонська і Лісабонська декларації: основні положення.

3. Значення для України впровадження положень Болонської декларації.

 

1. Основні історичні етапи інтеграції в межах європейського освітнього простору

 

Процеси глобалізації, які сьогодні торкнулися всіх країн, виражаються в зростаючому взаємозв’язку і взаємозалежності населення всього світу в різних сферах діяльності, зокрема і економіці, політиці, культурі, інформаційній сфері, сфері освіти та ін. Таке зближення стало можливим завдяки накопиченню людством величезних матеріальних і духовних цінностей, які створюють об’єктивну основу розвитку сучасного цивілізаційного процесу незалежно від того, якої суспільно-державної форми він набуває. При цьому накопичення загальнолюдських цінностей в економіці, політиці, науці, культурі, моралі з часом стає важливішим, ніж досягнення в цих сферах окремих державно-національних утворень. Універсалізація у сфері права і держави – один з важливих аспектів загальної глобалізації в сучасному світі. Глобалізація впливає на трансформацію, зміни і модернізацію державно-правових інститутів, норм і відносин на загальносвітовому, макрорегіональному і внутрішньо-національному рівнях, стимулює, прискорює і оновлює процеси універсалізації у сфері права. Але необхідність реформи міжнародного права з урахуванням нових світових реалій, проблем і викликів вимагає величезних зусиль з погодження і досягнення балансу інтересів всіх суб’єктів світової спільноти і  відповідної модернізації систем права окремих країн.

 

У руслі дії загальних тенденцій глобалізації важливий вплив на поглиблення і розвиток державно-правової універсалізації на національному і міжнародному рівнях здійснюють процеси сучасної регіональної інтеграції держав у різних частинах світу. Помітним проявом цього є початок так званого Болонського процесу зі створення країнами Європи єдиного освітнього простору. Україна, як і інші країни Європи, не залишилася осторонь інтеграційних процесів у цій сфері. 19 травня 2005 року на Бергенській конференції міністрів освіти країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов’язавшись внести відповідні зміни до національної системи освіти і приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів в процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Однак підписанню Болонської декларації передував тривалий період інтеграції усередині ЄС. Початковою точкою відліку інтеграції в Європі став договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства в 1957 році. Цей документ передбачав створення спільного ринку і зближення економічної політики держав-членів, усунення перешкод для вільного пересування товарів, фізичних осіб, послуг і капіталу між країнами-членами. Ще раніше у межах Ради Європи в 1953 році було прийнято Європейську конвенцію про еквівалентність дипломів, згідно якої студентам, що успішно завершили навчання в середній школі в одній з країн Європейського Співтовариства, повинні бути надані всі можливості для вступу до університету в іншій державі-члені. З метою забезпечення доступу в університети, розташовані на їх території, всі країни-члени Співтовариства визнавали еквівалентність дипломів, які були одержані на території інших країн, і підтверджували здобуту кваліфікацію. На самому початку створення спільного європейського ринку країни-члени Європейського Економічного Співтовариства надавали велике значення виробленню загальної ефективної політики у сфері освіти. Незважаючи на те, що в процесі розвитку Євро-союзу пріоритети співпраці у сфері освіти змінювалися, принципи, закладені в основоположних документах, до сьогодні залишаються запорукою успіху інтеграції, яка продовжується.

Освітня політика в Євросоюзі відноситься до компетенції держав-членів, а міждержавна співпраця у сфері освіти реалізується на підставі принципу субсидіарності. Принцип субсидіарності передбачає первинність дій держав-членів співтовариства і допускає можливість досягнення ними інтеграційних цілей завдань без ухвалення рішень на рівні Європейського Співтовариства. Як інструмент інтеграційної політики такий підхід ґрунтується на двох передумовах: визнанні необхідності інтеграції і неможливості її одночасного і одноманітного досягнення.

На практиці підхід, який передбачає створення загального законодавства у сфері освіти на основі єдиних пріоритетів, цілей і принципів, але, в той же час, залишає простір для обговорення деталей і реалізації їх на національному рівні, виявився найбільш ефективним для співпраці.

 У перше десятиліття своєї діяльності Рада Європи прийняла чотири конвенції, які заклали правову базу співпраці між державами Європи у сфері вищої освіти. Першим документом постала вказана вище Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, що дає студентам право вступати до університетів інших країн. У грудні 1954 року була підписана Європейська культурна конвенція про мобільність і обмін. Підписання 15 грудня 1956 року в Парижі Європейської конвенції про еквівалентність періодів навчання в університетах стало наступним кроком на шляху побудови єдиного освітнього простору в Європі.

Рішенням Ради від 2 квітня 1963 р. були прийняті «Загальні принципи реалізації сильної політики у сфері професійної освіти», спрямовані на «гармонійний розвиток національних економік і спільного ринку». Надалі «Загальні принципи формування програми Співтовариства з професійної підготовки» лягли в основу першої «Програми дій у сфері освіти», прийнятої в 1976 році.

1974 році на підставі резолюції Ради «Про взаємне визнання дипломів, сертифікатів і інших документів, які підтверджують формальні кваліфікації» було прийнято резолюцію міністрів освіти країн Співтовариства «Про співпрацю у сфері освіти». Вона підтверджувала «необхідність інституціоналізувати європейську співпрацю у сфері освіти». Разом з цим міністри освіти шести країн-членів Європейського Економічного Співтовариства сформулювали основні принципи співпраці у сфері освіти на наступні десятиліття, які включають таке: співпраця повинна бути адаптована до специфіки і потреб даної сфери; ні за яких обставин освіта не повинна розглядатися виключно як компонент економічного життя і, що особливо важливо, співпраця повинна враховувати традиції систем освіти кожної країни, всю різноманітність освітніх політик і систем.

Пріоритети і цілі, сформульовані в цій резолюції, як і раніше актуальні і включають сприяння більш тісним відносинам між системами освіти європейських країн; підготовку сучасної документації і статистики з освіти; тісну співпрацю між інститутами вищої освіти; поліпшення можливостей академічного визнання дипломів і періодів навчання; заохочення свободи пересування і мобільності викладачів, студентів і дослідників, усунення адміністративних і соціальних бар’єрів і вдосконалення викладання іноземних мов; досягнення рівних можливостей вільного доступу до всіх форм освіти.

Для реалізації поставлених цілей у сфері інтеграції було ухвалено рішення про створення Комітету з освіти, який складається з представників країн-членів Співтовариства і Комісії, головою якого стає міністр освіти країни, що виконує президентські функції в Європейському Економічному Співтоваристві. Комітет став важливим інститутом координації і розвитку загальної освітньої політики. Створювалася не тільки нормативна база співпраці, але і її інституційна архітектура. У 1975 році Радою був заснований Європейський центр з розвитку професійної підготовки, у функції якого увійшло сприяння Європейській комісії в реалізації і розвитку в Співтоваристві професійної підготовки. У 1976 році на підставі відповідного рішення Ради Європейського Економічного Співтовариства 1970 року було прийнято першу «Програму дій у сфері освіти». Вона передбачала заходи, направлені на обмін інформацією і досвідом з організації навчання, реалізацію пілотних проектів для порівняння різних підходів і форм професійної підготовки, співпрацю у сфері підготовки викладачів, дослідження у сфері педагогіки та ін.

Реалізація цих завдань вимагала інформаційного забезпечення, тому вирішення передбачало створення інформаційної мережі з освіти. Мережа Eurydice, повномасштабна робота якої розпочалася в 1980 р., постала найважливішою складовою механізму, що забезпечує якість співпраці у сфері освіти.

 

Спільне рішення Ради Європейського Економічного Співтовариства і Ради міністрів освіти від 9 лютого 1976 р. визначило завдання зі зміцнення співпраці у сфері вищої освіти. Так, стаття 13 вказаного рішення говорить: «Сприяння розвитку співпраці між інститутами вищої освіти, обміну професорсько-викладацьким складом і адміністраторами, розвиток спільних освітніх і дослідницьких програм між університетами, розробка загальної політики прийому студентів у вищі навчальні заклади країн-членів, підготовка пропозицій з розширення національних програм мобільності і програм мобільності на рівні співтовариства».

У 80-ті роки в країнах Європейського Союзу уточнювалися цілі, завдання і проблеми інтеграції у вищій освіті і, головним чином, її правові аспекти, розгорталися проекти університетської співпраці. З початку 1990-х років інтеграційні процеси в Європейському Співтоваристві посилюються. У лютому 1992 року був підписаний договір про Європейський Союз, що набув чинності в листопаді 1993 року, де були закріплені критерії економічного зближення держав-членів і програма створення Економічного і валютного союзу.

У той самий час набирає темп співпраця у сфері освіти. У 1998 році Радою були прийняті рекомендації «Про європейську співпрацю з забезпечення якості у вищій освіті». У рекомендаціях були сформульовані завдання для країн-членів Євросоюзу та інститутів Співтовариства: «Створити прозорі системи забезпечення якості з тим, щоб забезпечити її високий рівень, допомогти інститутам вищої освіти застосовувати адекватні заходи для її підвищення, стимулювати обмін інформацією і співпрацю між інститутами вищої освіти з забезпечення якості». Рада рекомендувала країнам-членам всіляко сприяти розвитку такої співпраці, а Комісії «вжити заходи, направлені на сприяння і активізацію кооперації в цій сфері».

 

2. Болонська і Лісабонська декларації: основні положення

 

У червні 1999 року в Болоньї міністрами освіти 29 європейських країн була прийнята Декларація про європейський простір вищої освіти. Довгострокова мета програми – створення загальноєвропейського простору вищої освіти для підвищення мобільності громадян на ринку праці і посилення конкурентоспроможності європейської вищої освіти. Україна не приєдналася в 1999 році до Болонської декларації через низку об’єктивних і суб’єктивних причин. Хоча на момент підписання декларації Україна вже запровадила багаторівневу систему освіти, яка була відсутня в деяких країнах, що приєдналися до декларації (наприклад, в Австрії).

У Болонських домовленостях не йдеться про абсолютну уніфікацію і нівеляцію специфіки і традицій національних систем освіти, а, навпаки, акцент зроблено на збереженні різноманітності, взаєморозуміння цих систем в європейському просторі. У контексті поставлених завдань студенти одержують доступ до різних освітніх програм, можливість багатопрофільного навчання, розвитку знань іноземних мов, використання інформаційних технологій. Ключовими принципами інтегрованої моделі європейської освіти задекларовані мобільність студентів і науково-педагогічних працівників, визнання дипломів і кваліфікацій, забезпечення доступу до ринку праці.

Для досягнення мети створення загальноєвропейського простору вищої освіти мають бути виконані наступні основні завдання: введення системи, що забезпечує зіставність дипломів; впровадження дворівневої системи підготовки фахівців у всіх країнах (перший рівень – бакалавріат (не менше трьох років); другий – магістрат і/або докторантура (тривалістю два роки); створення системи кредитів, аналогічної європейській системі заліку кредитів, як засобу підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників і адміністративного персоналу університетів; ухвалення загального рамочного підходу до кваліфікацій рівнів бакалавра і магістра, забезпечення зіставності дипломів, окремих курсів і кредитів; створення цілісної системи забезпечення якості освіти і організація інформаційного забезпечення і обміну.

У січні 2000 року Європейським парламентом і Радою було схвалено продовження програми Співтовариства у сфері освіти «Сократес». Ця програма спрямована на «розвиток якості освіти, підготовки і просування європейського виміру в освіті». Друга фаза програми – 1 січня 2000 – 31 грудня 2006 року. Сюди відносяться підпрограми: «Коменіус» – шкільне партнерство, «Эрасмус» – вища освіта, «Грунтвіг» – освіта для дорослих, «Лінгва» – викладання іноземних мов, «Мінерва» – відкрита і дистанційна освіта та інші підпрограми.

Програми – найважливіший інструмент реалізації Лісабонського (1997) порядку денного – нової стратегічної мети наступного десятиліття: стати найбільш конкурентоспроможною і динамічною системою, заснованою на знаннях економіки світу, здатної забезпечити стійке економічне зростання, робочі місця вищої якості і соціальну згуртованість суспільства.

Для досягнення заявленої мети Рада закликала країни-члени Союзу зробити необхідні кроки у межах їх компетенцій з тим, щоб забезпечити істотне збільшення річних інвестицій в освіту громадян з розрахунку на душу населення; визначення до кінця 2000 року напряму розвитку мобільності студентів, викладачів та іншого персоналу, зайнятого у сфері освіти і підготовки, максимально використовуючи програми Співтовариства («Сократес», «Леонардо да Вінчі»), забезпечуючи велику прозорість у визнанні кваліфікацій і періодів навчання та підготовки; ліквідувати перешкоди для мобільності викладачів і залучення висококваліфікованих викладачів.

Отже, на новому етапі розвитку Євросоюзу пріоритетним було визнано завдання об’єднання зусиль для розвитку освіти з метою забезпечення конкурентоспроможності Союзу в цілому. Відповідно до Лісабонського рішення Ради і представників урядів країн-членів Євросоюзу від 14 грудня 2000 р. були прийняті документи щодо плану розвитку мобільності. План дій включає 42 конкретні заходи, розділені на чотири групи: 1) дії, спрямовані на підвищення мобільності (зокрема, через розвиток мовної компетенції і доступу до надійної і корисної інформації); 2) забезпечення фінансування мобільності і концентрація для цього ресурсів всіх рівнів, забезпечення фінансової і соціальної доступності мобільності; 3) диверсифікація і підвищення якості мобільності шляхом введення її нових форм, підвищення якості приймаючих програм і інформаційного забезпечення, спрощення структури, визначення загального статусу асоційованого викладача або професора; 4) оптимізація результатів мобільності через забезпечення еквівалентності періодів навчання і практики.

Найважливішим напрямом діяльності з підвищення якості вищої освіти, її привабливості і конкурентоспроможності в Європі країни-члени Євросоюзу вважають розвиток партнерства і третіми країнами через програми Співтовариства. Так, в грудні 2003 р. Європейським парламентом і Радою було ухвалено рішення про створення програми «Эрасмус-Мундус», направленої на підвищення якості вищої освіти і розвиток міжкультурного взаєморозуміння через співпрацю з третіми країнами. До основних цілей програми відносяться: 1) підвищення якості освіти з яскраво вираженою європейською компонентою як в Європі, так і за її межами; 2) залучення висококваліфікованих випускників і дослідників для отримання кваліфікації в Євросоюзі; 3) розвиток діалогу між Європейським Союзом третіми країнами, заохочення мобільності європейських студентів за межами Європи; 4) підвищення доступності, престижу і репутації вищої освіти в Європі.

У цих умовах найважливішим питанням залишається співпраця з забезпечення якості освіти для підвищення конкурентоспроможності Європейського Союзу. У грудні 2004 р. Комісія підготувала Пропозиції для рекомендацій Ради і Європейського парламенту про подальшу співпрацю з забезпечення якості у вищій освіті. Вони містять «п’ять кроків до взаємного визнання»: 1) створення всіма інститутами вищої освіти жорстких внутрішніх систем забезпечення якості; 2) незалежність агентств із забезпечення якості й акредитації, застосування загального набору стандартів, процедур і правил, викладених в рекомендаціях Ради 1998 р.; 3) створення Європейського реєстру агентств із забезпечення якості й акредитації і визначення умов реєстрації; 4) можливість для інститутів вищої освіти вибирати з реєстру агентство, яке відповідає його потребам і профілю; 5) ухвалення результатів оцінки, проведених агентства-ми, які входять до офіційного реєстру, як основи для винесення рішень щодо ліцензування і фінансування, включаючи право на гранти і позики студентам.

Той факт, що дана найважливіша пропозиція Комісії поки не одержала офіційного схвалення Європарламенту і Ради, але вже знайшла віддзеркалення в Бергенському (2005) комюніке, свідчить про фундаментальний вплив процесів, що відбуваються у сфері вищої освіти Євросоюзу, на розвиток співпраці з формування загальноєвропейського простору вищої освіти у межах Болонського процесу. Безумовно, вказані процеси значною мірою пов’язані з іншим напрямом розвитку академічної співпраці, яка здійснюється в ході взаємодії країн-членів Ради Європи, що побічно підтверджується застереженням про те, що можливість приєднання до Болонського процесу існує для всіх країн-учасниць Європейської культурної конвенції.

 

У червні 2006 р. в Брюсселі відбулася конференція учасників освітнього проекту Єврокомісії «Освітній євротюнинг». У зв’язку з тим, що розбіжності в змісті освіти різних європейських країн суттєво ускладнюють інтеграційні процеси в європейській вищій освіті, учасниками конференції був запропонований проект освітнього «євро-тюнинга». Суть його полягає в тому, щоб не погоджувати локально або глобально зміст програм вищої професійної освіти, оскільки при стандартизації загубиться специфіка, традиції кожного університету, що приведе до збідніння європейської культури. Замість узгодження програм пропонується зосередитися на узгодженні (визнанні) кваліфікацій трьох циклів: бакалавр, магістр, доктор. Для цього необхідно як слід ці кваліфікації описати, визначити обсяг знань, вимоги до знань, компетенції або здатність до дій випускника кожного циклу освітніх програм даного профілю. Передбачається проведення пробних тюнингів суттєвих для Єврокомісії освітніх програм.

Як наголошувалося вище, Україна приєдналася до Болонського процесу в 2005 році і, відповідно, почала робити кроки з реалізації його завдань, зокрема в правотворчій і інших сферах. У квітні 2009 року було завершено роботу над проектом Закону України «Про внесення змін в Закон України «Про вищу освіту» в контексті Болонських положень, який пройшов широке обговорення і був узгоджений більшістю зацікавлених центральних органів виконавчої влади. Однак даний проект так і не був прийнятий в тому вигляді, в якому його підготувало Міністерство освіти і науки України в 2009 році. У 2010 і 2011 роках продовжилося обговорення проектів Закону «Про вищу освіту», підготовлених комітетом Верховної Ради і Кабінетом Міністрів України.

 

3. Значення для України впровадження положень Болонської декларації

        

Що стосується реалізації положень Болонської декларації, то слід зазначити наступне. Найбільш суттєвою зміною, яка передбачається положеннями декларації, є поділ навчального процесу на дві самостійні стадії: бакалавріат і магістратуру. Цей поділ породжує цілу низку проблем, пов’язаних з тим, що у межах вітчизняної системи освіти, яка існувала довгі роки, ОКР бакалавра не розглядався як повноцінна вища освіта, на відміну від ОКР спеціаліста і магістра. Випуск бакалавра розглядався як вид відрахування через неуспішність. У оригіналі ж Болонської декларації вказано, що після закінчення першого циклу навчання студенти одержують диплом бакалавра, а після другого – магістра (причому пропонувалося, щоб вказані назви присвоюваних освітньо-кваліфікаційних рівнів на зовнішньо однакових документах – дипломах – були вказані в дужках). Ця теза не знайшла підтримки в багатьох країнах, які мають свої традиційні форми документів про освіту. Тому запропоновані нововведення зникли з останніх документів, прийнятих у межах Болонського процесу, і сьогодні йдеться лише про цикли підготовки. Прикладом з практики може послужити досвід Польщі і Швеції.

Не перший рік триває дискусія про долю кваліфікації «спеціаліст». Більшість фахівців розуміють, що і традиції ринку праці, і специфіка певних спеціальностей вказують на те, що така кваліфікація, поза сумнівом, має право на існування. Але існує міф: «Болонський процес цього не дозволяє, тільки або бакалавр, або магістр». З урахуванням того, що метою Болонського процесу є конвергенція європейської вищої освіти, а не «стандартизація» або «уніфікація», при непорушності фундаментальних принципів автономії і різноманіття, то чому не зберегти нинішню ситуацію: дві різні кваліфікації другого циклу навчання з традиційними назвами? Питання залишається відкритим.

Зміни торкнулися також навчального процесу, який будувався як єдиний процес, кожен етап якого був нерозривно пов’язаний зі всіма іншими етапами. Успішним завершенням навчального процесу вважалося написання дипломної роботи і її захист на останньому курсі навчання. Поділ процесу навчання на дві основних стадії призводить до необхідності переформатування змісту навчального процесу, оскільки вказані етапи є автономними і самодостатніми, курс бакалавра передбачається як повністю самостійний і повноцінний. Тобто виникає проблема вибору одного з двох альтернативних варіантів: викладати весь основний матеріал упродовж 3 (4) років бакалавріата або виходити зі змістовної єдності стадій бакалавр – магістр. І в тому, і в іншому випадку виникають певні труднощі (у першому випадку, зі змістовним наповненням курсу магістра і доцільністю «стиснення» матеріалу для 3 років навчання, в іншому випадку – повернення до «до болонського» принципу, згідно з яким ОКР бакалавра не вважався «повноцінною вищою освітою»).

Введення кредитно-модульної системи містить в собі незаперечні переваги, зокрема прозорість результатів навчання кожного студента. Хоча варто відмітити, що даний аспект можна було запровадити цілком самостійно, як це було зроблено в Інституті міжнародних відносин (м. Москва) для оцінювання знань з курсу іноземної мови 20 років тому. Впровадження положень Болонського процесу безпосередньо пов’язане з формалізацією процесу навчання, який автоматизується, і веде до зниження інтересу студентів до самостійного здобуття знань. Система ECTS полягає в оцінюванні не стільки необхідного рівня оволодіння матеріалом з предмету (з чого виходила п’ятибальна система), скільки тієї кількості часу, який був витрачений студентом на підготовку, що, безсумнівно, має негативні наслідки.

У вітчизняних умовах авторитет «європейських стандартів освіти» часто використовується як аргумент для впровадження не цілком обґрунтованих реформ і розглядається як імперативний, тоді як багато норм Європейських декларацій зі створення єдиного освітнього простору є рекомендаційними.

Одним з найважливих питань побудови єдиного освітнього простору є розробка Національних рамок кваліфікацій (НРК) в державах, які приєдналися до Болонського процесу. Ще на Бергенській конференції в 2005 році (час вступу України в Болонський процес) перед міністрами освіти було поставлено завдання розробки національних рамок кваліфікації, узгоджених із загальноєвропейською рамкою (A Framework of Qualificatios of the European Higher Education Area). У Лондонському комюніке 2007 р. також була підкреслена необхідність ухвалення НРК.

В Україні на сьогодні в контексті НРК зроблені незначні кроки. Уряд України прийняв постанову від 29.12.2010 р., якою закріплено рішення створити міжвідомчу робочу групу з питань розробки і впровадження Національної рамки кваліфікацій. Комісія є тимчасовим допоміжним органом, який створюється з метою забезпечення взаємодії, координації і підвищення ефективності діяльності центральних органів виконавчої влади, установ і організацій, які беруть участь у реалізації державної політики у сфері освіти, зайнятості і соціально-трудових відносин, з питань реформування національної системи кваліфікацій, зокрема з розробки і впровадження Національної рамки кваліфікацій, сумісної з Європейською рамкою кваліфікацій навчання протягом життя і рамкою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти.

До складу міжвідомчої робочої групи, крім керівників центральних органів виконавчої влади, які беруть участь в реалізації державної політики у сфері освіти, зайнятості і соціально-трудових відносин, увійшли представники Всеукраїнської асоціації роботодавців, Українського союзу промисловців і підприємців, Федерації професійних спілок України, Профспілки працівників освіти і науки України, Державного центру зайнятості, Національної академії наук України, Національної академії педагогічних наук України і Української асоціації якості.

Рамка кваліфікацій є тією оболонкою, яка дає можливість привести до спільного знаменника все різноманіття наявних в Європі освітніх систем і дипломів. Загальноприйнятою мовою опису кваліфікацій є Дублінський дескриптор, в якому модель спеціаліста описується в термінах компетенцій. Цей підхід також повинен бути основою для розробки нових стандартів освіти, оскільки використовувані сьогодні освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) і освітньо-професійні програми (ОПП) побудовано на очевидно застарілих підходах, які відповідали плановій системі господарювання, державному розподілу спеціалістів, і повинні бути адаптовані до нової НРК. У цьому ж контексті дуже корисною була б широка дискусія відносно нового європейського підходу в побудові моделей євробакалаврів, які знаходять все більше поширення в університетах Європи.

В Україні необхідно прийняти закон «Про Національну систему кваліфікацій». Проект цього закону був розроблений Конфедерацією роботодавців України спільно з національними експертами Європейського фонду освіти. Національна система кваліфікацій включає:

– національну рамку кваліфікацій;

– кваліфікаційні рівні і вимоги;

– професійні стандарти;

– механізм оцінки і підтвердження кваліфікацій і компетенцій;

 

– систему органів підтвердження кваліфікацій;

– механізм фінансування національної системи кваліфікацій.

Цей комплексний документ повинен привернути увагу суспільства до ключових проблем майбутнього: людини – її знань і здібностей, перспектив професійної самореалізації.

В ЄС прийнято Європейську рамку кваліфікацій, яка складається з восьми рівнів. Її мета – реалізація концепції навчання впродовж усього життя. Рамка кваліфікацій є основою для порівняння і визнання в різних країнах результатів освіти (знань, компетенцій). Головна ідея, реалізована в цьому підході, така: не має значення, яке формальне навчання людина одержала (кількість годин, проведених в учбових аудиторіях, програми, правила, процедури), важливий підсумок – що саме вона вміє робити і наскільки добре. Схожих результатів можна досягти різними способами: навчаючись безпосередньо на робочому місці або самостійно, беручи участь в тренінгових програмах роботодавців і т. д. Нова парадигма вимагає зміни в підходах до освітніх стандартів: тепер початковим пунктом для їх розробки є не навчальні програми, а професійні стандарти (вимоги трудової діяльності). Крім того, необхідно знайти способи транслювати вимоги роботодавців викладачам, а також допомагати їм оновлювати навчальні стандарти і програми відповідно до змін запитів реального сектора.

Слід визнати, що нинішня система освіти в Україні не є повною мірою «європейською», а є сумішшю традиційної і європейської моделей. Цей стан можна обґрунтувати тією інертністю, яка властива університетській системі, як будь-якій системі зі складною структурою, що не дозволяє повністю запровадити положення Болонської декларації і відчути ті позитивні і негативні моменти, які неминуче будуть пов’язані з реалізацією положень останньої.

Таким чином, інтеграційні процеси, що відбуваються в освітньому просторі країн Європи, є усвідомленням того, що завдання створення процвітаючого і безпечного співтовариства не може бути реалізовано без об’єднання зусиль зі співпраці як у сфері економіки, так і освіти.

Найбільш могутнім інтеграційним процесом у сфері вищої освіти Європи є Болонський процес. Він розглядається як чинник приросту і розвитку національної системи вищої освіти, залучення до її передових тенденцій, як система заходів зі структурної перебудови вищої освіти Європи. Однак до впровадження в Україні положень Болонської декларації необхідно підходити дуже зважено, максимально зберігаючи досягнення існуючої системи освіти.