Лекція №2. Загальна характеристика системи освіти в Україні
ПЛАН
1. Системні та структурні елементи освіти, форми її здобуття
2. Проблема формування соціальних стандартів освіти
1. Системні та структурні елементи освіти, форми її здобуття
Освіта в Україні має складну структуру європейського типу й включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Крім того, встановлено такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта, а освітньо-кваліфікаційні рівні мають наступну градацію: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Прийняття такої розгалуженої схеми має принципове значення, оскільки це гарантує людині свободу вибору й дає можливість отримати освіту відповідно до розумових і професійних здібностей. Згідно до ст. 3 Закону України «Про освіту» право громадян на освіту забезпечується різними формами навчання: очною, вечірньою, заочною, екстернатом, педагогічним патронажем. З розвитком інформаційних технологій поряд із заочною формою у ВНЗ передбачено дистанційну форму навчання.
Сьогодні в Україні функціонує 15,3 тис. дошкільних навчальних закладів різних типів і форм власності. У них здобувають дошкільну освіту 1137,5 тис. дітей, що становить 56 відсотків від загальної кількості дітей від 1 до 6 років.
Національна система середньої освіти в Україні складається з 21,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у тому числі 14,9 тис. – у сільській місцевості. Для обдарованих дітей створені й функціонують 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів, при цьому мережа таких закладів освіти зростає щорічно.
Зміст освіти ґрунтується на загальнолюдській цінності й принципах науковості, на принципах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями й народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави України.
Прийнятий у розвиток конституційних норм Закон України «Про позашкільну освіту» визначає державну політику в сфері позашкільної освіти, її правові, соціально-економічні, організаційні, освітні й виховні принципи. Основними завданнями позашкільної освіти є:
· вільний розвиток особистості й формування її соціально- суспільного досвіду;
· створення умов для творчого, інтелектуального, духовного й фізичного розвитку дитини;
· пошук, розвиток і підтримка здібних, обдарованих і талановитих дітей і молоді.
У динаміці суспільного розвитку й ринкових перетворень винятково важливого значення набуває професійно-технічна освіта.
У системі професійно-технічної освіти України налічується 967 державних професійно-технічних навчальних закладів, у яких вчиться близько 530 тис. громадян, з яких понад 350 тис. чол. (близько 70%) разом із професією одержують повну загальну середню освіту,
Система професійно-технічної освіти виконує важливу функцію соціального захисту молоді. У навчальних закладах вчиться 8,1 тис. сиріт, понад 50 тис. напівсиріт, 178 тис. осіб із малозабезпечених і неблагополучних родин (близько 45%).
За останні 5 років удвічі збільшилася кількість професійно-технічних навчальних закладів нових типів. Сьогодні діє 110 вищих професійних училищ і центрів професійно-технічної освіти, 14 художньо-професійних училищ, 4 училища-агрофірми.
Структуру вищої освіти України побудовано у відповідності до структури освіти розвинених країн світу, схваленої ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.
Вища освіта, будучи найважливішою складовою системи освіти України, надається у ВНЗ на основі повної загальної середньої освіти. Прийом громадян до ВНЗ, незалежно від їх форми власності й джерел фінансування, проводиться на конкурсній основі відповідно до їх здібностей.
Послідовність здобуття вищої освіти полягає в одержання різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах навчання. Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня «Молодший спеціаліст»; другий – «Бакалавр» (базова вища освіта); третій – «Спеціаліст» або «Магістр» (повна вища освіта). Слід зазначити, що проект нової редакції Закону України «Про вищу освіту» не передбачає освітньо-кваліфікаційний рівень «Спеціаліст», а також відмовляється від рівнів акредитації ВНЗ.
Послідовність вищої освіти може бути реалізована як через безперервну програму підготовки, так і диференційовано, у відповідності до структури вищої освіти (рис. 1.1).
Мережа вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації нараховує 664 вищих навчальних закладів, у тому числі 593 державної форми власності й 71 іншої форми власності, з загальною чисельністю 528 тисяч студентів.
Мережа вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації нараховує 315 закладів, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них функціонують 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національного мають 48 університетів і академій. В університетах, академіях, інститутах вчиться 1403 тис. студентів, серед них одержують вищу професійну освіту 1086 тис. студентів віком від 17 до 24 років включно, що становить 90% від загальної чисельності студентів. Мережа вищих навчальних закладів забезпечує навчання 392 студентів на 10 тис. населення.
Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямками, які включають понад 500 спеціальностей.
Рис 1.1. Структура рівнів вищої освіти в Україні
Вимоги до змісту, обсягу й рівня освітньої й професійної підготовки в Україні встановлюються Державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти являє собою сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівнів. Державні стандарти освіти розробляються за кожним напрямком підготовки (спеціальністю) для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.
2. Проблема формування соціальних стандартів освіти
Державні соціальні стандарти – встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплатипраці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими норм тивно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами;
Нормативи витрат (фінансування) - показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів.
Державні соціальні стандарти і нормативни, як правило, формуються, встановлюються і затверджуються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства.
Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення навчальними закладами (включають: а) перелік та обсяг послуг, що надаються державними і комунальними закладами дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти; б) нормативи граничного наповнення класів, груп та співвідношення вихованців, учнів, студентів і педагогічних працівників у навчальних закладах; в) норми матеріального забезпечення навчальних закладів та додаткових видів соціального і матеріального забезпечення учнів, студентів).
Сьогодні в Україні тільки закладаються принципи цілісної стратегії розвитку освіти, яка б визначала цільові орієнтири держави в цій сфері, а отже, більш прозоро висвітлювала питання змісту, якості, соціальної доступності освіти, механізмів і обсягів її фінансування. Однак і на даний момент досить проблематично виявити актуальні напрямки розвитку сфери освіти, тому що незрозуміло відповідно до яких критеріїв можна визначити першочергове завдання відповідної політики. У цих умовах і наукову, і практичну значимість має проблема розробки соціальних стандартів освіти й у цьому контексті – методика вироблення соціальних освітніх стандартів.
Основним соціальним стандартом є стандарт бідності й добробуту. Однак саме цей комплекс показників в Україні в сутності ще не розроблений. Стандарт бідності, у першу чергу, потрібний для розробки інших соціальних стандартів. Стандарти забезпечення соціальних прав, таких як право на освіту, охорону здоров’я, житло, взаємо пов’язуються із загальним стандартом добробуту і бідності.
Первісною посилкою міркувань для студентів повинно стати положення про те, що будь-який напрямок соціального розвитку пов’язаний з усіма іншими, а, відповідно, соціальні стандарти, які задають певну шкалу виміру соціальних проблем і шляхів їх вирішення, також повинні мати системний характер. Сучасне розуміння бідності далеко відійшло від винятково економічних показників. Бідність вбудована в такі явища, як дискримінація, обмеження соціальної мобільності та ін. Тому й вимірювання бідності здобуває комплексний характер. Бідність і соціальну нерівність можна визначати через призму інших соціальних проблем. За допомогою аналізу забезпечення прав на освіту, охорону здоров’я, працю й житло, оцінка бідності здобуває якість соціальної політики, орієнтованої на оцінку ресурсної бази (тобто не тільки встановлення проблеми, але й визначення шляхів її вирішення).
Мультикомплексність соціальних освітніх стандартів обумовлює кілька видів оцінки. По-перше, це міждисциплінарне оцінювання, засноване на застосуванні різних соціальних наук для розробки критеріїв оцінки тієї самої проблеми. По-друге, це комплексність проблеми освіти, яка складається із цілої низки проблем, напрямків розвитку, більш-менш пов’язаних один з одним. По-третє, це стандарти якості, які найбільш наочно пов’язують стандарт бідності й стандарт реалізації того або іншого соціального права. Як і інші соціальні проблеми, проблема освіти може бути розглянута в межах даної оцінки.
Міждисциплінарна природа освітніх стандартів свідчить про те, що, як і будь-яка інша соціальна проблема, проблема освіти вимагає розуміння у світлі найрізноманітніших дисциплін і підходів. Соціальні стандарти освіти можуть включати: економічні й фінансові показники; організаційні й інституціональні умови функціонування системи освіти в Україні; політичну й законодавчу основи, які забезпечують здійснення освітньої реформи й діяльність сфери освіти; соціально-психологічні стандарти й т. п.
Доступність дошкільної й загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якій кореспондується обов’язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в закладах державної й комунальної форм власності полягає в створенні державою відповідних умов для їх функціонування й розвитку, за яких громадянин зміг би реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напрямку підготовки й спеціальності, профілю навчання.
Сучасна українська система освіти характеризується фактичною відсутністю відповідальності навчальних закладів за кінцеві результати освітньої діяльності. Не розвинені достатньою мірою незалежні форми й механізми участі громадян, роботодавців, професійних товариств у вирішенні питань освітньої політики, зокрема у процесах незалежної суспільної оцінки якості освіти.
Слабка інтеграція освітньої й наукової діяльності в перспективі може привести до значного скорочення кадрового потенціалу наукової сфери. Відсутність повноцінного зв’язку професійної освіти з науково-дослідною й практичною діяльністю приводить до того, що зміст освіти й освітні технології стають усе менш адекватними сучасним вимогам і завданням забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної освіти на світовому ринку освітніх послуг. Це негативно впливає на готовність України до інтеграції у світовий освітній і економічний простір.
Проблема негнучкості й інерційності системи освіти багато в чому пов’язана із проблемою дефіциту викладацьких і управлінських кадрів необхідної кваліфікації. Через низький рівень заробітної плати система освіти стає усе менш привабливою сферою професійної діяльності. Низький рівень офіційної заробітної плати й нерозвиненість механізмів додаткового легального заробітку приводять до зростання обсягів тіньових фінансових потоків у системі освіти. Зниження престижу професії вчителя й викладача є основною причиною відпливу кваліфікованих кадрів в інші сфери діяльності. Система перепідготовки й підвищення кваліфікації, яка відстає від реальних потреб галузі, не дозволяє здійснювати розвиток кадрового потенціалу, здатного забезпечити сучасний зміст освітнього процесу і працювати, використовуючи сучасні освітні технології. Найбільш привабливий для викладача варіант кар’єрного росту пов’язаний з перспективою призначення на адміністративну посаду, однак ефективні механізми ротації управлінських кадрів у системі освіти не розроблені. Низька кваліфікація значної частини адміністративно-управлінського персоналу не дозволяє здійснювати розвиток системи освіти на підставі впровадження ефективних форм і технологій організації й управління.
Визначивши національні освітні пріоритети й долучившись до роботи над створенням модернізованої моделі вищої освіти 30 європейського зразка, Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 року. Варто зазначити, що ставлення в суспільстві до «болонської» системи національної вищої освіти неоднозначне: від захоплення до нищівної критики, від стриманої виваженості й прагматизму до неприйняття її принципів взагалі.
Наприкінці лекції я хочу відзначити, що було б помилкою замовчувати або применшувати складність процесу інтеграції України в європейський освітній простір. Не варто ідеалізувати й сам Болонський процес, який має нерівномірний і суперечливий характер і досить гіпотетичну мету. І приєднання до цього процесу, і неприєднання мають свої переваги й ризики. Як примирення різних «за» і «проти» залучення України до Болонського процесу можна вважати положення про необхідність стриманого й зваженого впровадження міжнародних, а по суті, західних освітніх стандартів і збереження традицій вітчизняної системи освіти в цілому.