ПЛАН

1. Історичний розвиток права на освіту в Україні.

2. Загальна характеристика джерел освітнього права.

3. Гарантії права на освіту та принципи освітнього права.

4. Управління закладами освіти.

 

1. Історичний розвиток права на освіту в Україні

 

Авторитетна вітчизняна дослідниця В.О. Боняк (2005), дослідивши історичний розвиток права на освіту на українських теренах, дійшла висновку, що науково-філософська думка пройшла такі періоди щодо визнання та обґрунтування цього права людини.

з часів Київської Русі до експансії України Польщею та Росією, коли право на освіту знаходить епізодичне відображення у наукових працях філософів, мислителів, учених, однак при цьому не відображене в письмових джерелах права;

з часу втрати Україною залишків автономії в ХVІІ–ХVІІІ століттях до Лютневої 1917 року буржуазно-демократичної революції в Росії – право на освіту не мало концептуального значення, а норми, що його закріплювали, не носили системного характеру;

від Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року до встановлення радянської влади на території України;

радянський, який характеризувався постійним розширенням змісту права на освіту;

сучасний період – з моменту здобуття незалежності України і до сьогодення, коли фактично сформовані правові засади діяльності органів державної влади щодо забезпечення конституцій- ного права людини та громадянина на освіту.

За висновками дослідниці, право на освіту послідовно знаходило своє нормативно-правове закріплення у Гадяцьких статтях (1658 р.), у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), «Начерках Конституції  Республіки»  Г. Андрузького,  конституційному проекті «Вільної спілки» М. Драгоманова (1884 р.), Першому Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), Статутах про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція УНР 1918 р.); Конституції УРСР 1919 р.; Конституціях УРСР 1929, 1937 і 1978 рр. та Конституції України 1996 р. До цих джерел можна додати й інші. Зокрема, останній період, на нашу думку, розпочинається Декларацією про державний суверенітет України,  в якій закріплюється, що    Україна — самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. В.О. Боняк робить слушний висновок, що коло суб’єктів права на освіту, мережа освітніх закладів, зміст освіти в пам’ятках права України перебували в прямій залежності від конкретно історичних умов (економічних, політичних, релігійних чинників), що склались на час створення чи дії відповідного джерела права.

Радянському періоду розвитку освіти, особливості якого продовжують обумовлювати сучасну ситуацію, були притаманні як здобутки, так і негативи. Ми погоджуємося з дослідниками (зокрема, Є.Г. Матвіїшиним, 2009 ), які до позитивних рис вищої освіти в Україні радянського періоду відносять: стандартизацію системи вищої освіти та критеріїв її якості, ґрунтовну теоретичну підготовку, забезпечення гарантованого працевлаштування випускників. Водночас, негативними рисами цього періоду постають: зайвий вплив ідеології; адміністративне нівелювання наукового плюралізму; відірваність від світового освітнього простору; орієнтацію діяльності викладання – на передачу, а діяльності учіння – на накопичення готових універсальних знань, ігнорування практичних навичок та компетенцій, необхідних професіоналу.

Що стосується закріплення права на освіту у закордонних джерелах  освітнього  права,  то  можна   погодитись   із   думкою К.М. Романенко, що «правова регламентація права на освіту у загально-цивілізаційному сенсі була започаткована Декларацією прав людини і громадянина 1789 р.». Беззаперечна ж конституціоналізація права на освіту була здійснена у середині XX ст. Цей процес розпочато Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 року, у статті 26 якої передбачено право на освіту. Тому це право слушно відносять до так званого другого покоління соціальних, економічних і культурних прав. Це покоління прав називають також  «позитивними  правами».  Нагадаємо:  для  першого  покоління «негативних прав» зобов’язаною стороною постають усі правові суб’єкти, а їх обов’язок полягає у тому, щоб не заважати правомочній стороні реалізовувати власне право. На відміну від цього, «позитивним правам» (у тому числі праву на освіту) кореспондує обов’язок органів публічної влади (держави в першу чергу) здійснити активні дії, спрямовані на реалізацію відповідного права. Зокрема, для забезпечення права на освіту державі необхідно створити умови для створення, акредитації, фінансування освітніх закладів, ліцензування освітньої діяльності, забезпечення доступності та якості освіти тощо. Іноді негативні права розуміють   як «свободи людини», а позитивні – як «права людини».

Водночас, досить часто у конституціях країн світу та міжнародно-правових актах формально обов’язок забезпечення відповідних прав за державою не закріплювався. При цьому, на думку дослідників, «практично до середини 90-х років минулого століття навіть розвинуті держави не визнавали юридичної обов'язковості низки культурних прав, у тому числі права на освіту. Вважалося, що на рівні державного регулювання право на освіту та відповідні його конкретизації 16 грудня 1966 р. у Пакті про економічні, соціальні та культурні права є побажаннями, а не юридичними обов'язками суб'єктів державного управління. Фактично право на освіту не входило до сукупності поняття «міжнародні визнані права людини», і це викликало ситуацію, за якої державне регулювання цього права виявилося за межами процесів поширення міжнародних стандартів прав людини». К.М. Романенко зазначає, що «Навіть США, які тривалий час проводили політику невизнання   юридично го обов'язку держави забезпечувати право на освіту, зрештою змушені були визнати його юридичну обов'язковість. У додатковий протокол до Американської конвенції прав людини у галузі економічних, соціальних, культурних прав, прийнятий 14.11.1988 у Сан-Сальвадорі, було включено право на освіту (ст. 13). Тому зараз державне регулювання права на освіту вже є елементом впливу міжнародних стандартів у цій сфері». У зв’язку з цим слід погодитись  з В. Нікіфоровим (2001), що лише у третьому тисячолітті у міжнародному праві сформувався стандарт права на освіту.

Отже,  у  підсумку  слід  погодитись  з  висновком  фахівців, що «загальна еволюція змісту права на освіту здійснюється у напрямі його визнання як природного невід'ємного права кожного громадянина, що підлягає гарантуванню з боку держави».

 

2. Загальна характеристика джерел освітнього права

 

Джерело права — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.

Форма права – це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов'язковість.

Джерелом (формою) права називають спосіб прояву права.

 

Види зовнішніх джерел (форм) права:

Нормативно-правовий акт; 

Правовий прецедент;

Нормативно-правовий договір;

Правовий звичай;

Релігійно-правова норма;

Міжнародно-правовий акт. 

Історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо пов'язаний з виникненням держави. У первісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх обставин, а періодичне повторення таких дій протягом тривалого часу призвело до виникнення звичаю діяти саме таким чином. З поступовим ускладненням суспільних відносин звичай набуває характеру правила поведінки, якого дотримуються всі члени певної соціальної групи в обов'язковому порядку.

Звичаї:

виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, 

закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, 

існуючі у вигляді соціальних норм.

Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

Нормативно-правовий акт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. 

Нормативно-правовий акт — офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

 

Основні ознаки нормативно-правового акта:

відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;

змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;

є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

публікується у спеціальних виданнях (в Україні згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр»);

діє в часі, просторі і за колом осіб;

має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.

Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов'язково враховувати обставини справи, у зв'язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов'язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Нормативно-правовий договір - спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Релігійно-правова норма - акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт — спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньо національного законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції). 

 

3. Гарантії права на освіту та принципи освітнього права

 

Поняття «гарантій прав і свобод людини та громадянина» сучасна  юридична  наука  трактує  у  широкому  значенні  – будь-які «різноманітні   засоби,  що   спрямовані  на   забезпечення  реалізації встановлених законодавством прав і свобод людини і громадянина» та у вузькому значенні – безпосередньо як «правові (юридичні) гарантії, тобто всі закріплені у правових актах засоби, що забезпечують здійснення (реалізацію), охорону та захист прав і свобод людини та громадянина».

Аналіз поняття «гарантії прав і свобод людини та громадянина» свідчить, що провідні фахівці розуміють під ними сукупність (або систему): умов, передумов, чинників, засобів, методів, вимог, інструментів, норм, принципів, ідей, інститутів, процедур, які сприяють реалізації суб’єктивних прав і свобод особи.

Враховуючи широке розповсюдження схожих термінів – «гарантування», «забезпечення», «реалізація», «захист», «охорона» прав людини, зауважимо, що ці поняття мають дещо інше змістовне навантаження у порівнянні з «гарантіями прав людини». Співвідношення трьох з них з загальнонауковими категоріями ми пропонуємо у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Порівняння споріднених понять

аналізовані юридичні поняття	«гарантії прав і свобод»	«гарантування прав і свобод»	«забезпечення прав і свобод»
загальнонаукові категорії	«причини», «умови», «передумови»	«режим», «стан», «процес»	«наслідки», «результат»

 

У свою чергу, аналіз співвідношення понять «забезпечення прав», «реалізація прав», «захист прав», «охорона прав» можна знайти в дослідженнях В.О. Боняк, яка оперує поняттям «державно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту», під яким розуміє «систему засобів і чинників, за допомогою яких здійснюється реалізація конституційного права на освіту та його охорона відповідними зобов’язаними суб’єктами, а у разі порушення – його захист та відновлення». Тобто механізмом забезпечення прав людини можна визнати сукупність усіх гарантій.

Відповідно до напрацювань юридичної науки щодо забезпечення  прав людини, дослідниця називає структурними елементами цього механізму: механізм реалізації, механізм охорони та механізм захисту конституційного права людини та громадянина на освіту. Механізм охорони є сукупністю тих чинників, які спрямовані на усунення порушень права на освіту (зокрема, «недостатня поінформованість населення щодо освітянського законодавства; прогалини та існуючі колізії в законодавстві; незбалансоване функціонування економіки; хабарництво й корупція в освітній сфері»). Механізм захисту постає сукупністю чинників (пов’язаних, в першу чергу, з діяльністю державних органів), які спрямовані на «відновлення порушеного права на освіту та притягнення осіб, винних у його вчиненні, до юридичної відповідальності» (рис. 1.1.)

Можна здійснити іншу декомпозицію структури механізму забезпечення права на освіту, враховуючи концепцію структурно-системного аналізу, запропоновану провідним теоретиком права та держави О.Ф. Скакун до політичної системи суспільства. Визначені дослідницею п’ять підсистем притаманні будь-якому правовому феномену з ознаками системності. Тобто, механізм забезпечення прав людини включає такі елементи: 1) інституційну підсистему – органи влади та їх посадові особи, навчальні заклади та їх працівники, громадські та наукові установи тощо; 2) нормативну підсистему – сукупність юридичних норм, принципів, які регулюють забезпечення права на освіту; 3) функціональну підсистему – юридичні факти та правовідносини, правозастосовні акти, офіційні інтерпретаційно-правові акти; 4) ідеологічну підсистему – правову культуру як систему наукових доктрин, концепцій, ідей, правосвідомість,  неофіційні  інтерпретаційно-правові       акти; 5) комунікативну підсистему – комплекс відносин між іншими підсистемами. Входження гарантій права на освіту до якої-небудь з названих підсистем можна визнати критерієм їх класифікації.

 

Рис. 1.1. Складові механізму забезпечення права на освіту

 

Серед здійснених дослідниками класифікації гарантій забезпечення права громадян на освіту також відзначимо запропоновану Н.С. Ракшою:

економічні – право приватної власності, фінансування навчальних закладів за рахунок державного та місцевих бюджетів, коштів галузей господарства, державних підприємств і організацій, можливість залучення додаткових джерел фінансування;

політично-організаційні – єдина державна політика в галузі освіти, створення мережі навчальних закладів різного типу, забезпечення різних форм навчання, активна участь профспілок та громадських організацій у реалізації права на освіту;

юридичні гарантії – конституційне закріплення права на освіту, законотворча та нормотворча робота щодо його утвердження, діяльність судових і правоохоронних органів тощо.

Одними з найважливіших юридичних гарантій права на освіту постають принципи освітнього права (майже тотожнім ми вважаємо термін «принципи освіти», поділяючи думку, що принципи державної політики у галузі освіти є похідними від них). Дослідники освітнього права країн СНД відзначають, що жоден з освітніх принципів не є притаманним усім пострадянським країнам, найчастіше підкреслюється гуманістичний, демократичний та світський характер освіти (проте не в країнах Балтії та Грузії).

Визначення принципів освіти та освітнього права, є першочерговим завданням у світлі актуальності освітньої реформи, оскільки, як слушно обґрунтовує екс-суддя Конституційного Суду України В.М. Кампо, «перед початком будь-якої кодифікаційної діяльності необхідно чітко визначити основоположні засади, на яких вона буде побудована. Особливо важливим є визначення тих принципів, за якими функціонуватиме кодифіковане освітнє законодавство».

Принцип доступності освіти серед системи інших принципів освітнього права постає безумовною гарантією суб’єктивного права на освіту (іноді цей принцип формулюється як «всезагальність освіти»). Частина друга ст. 53 Конституції України встановлює, що «Держава забезпечує доступність і безоплатність до- шкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». Відповідно до Рішення Конституційного Суду України, «доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту … означає, що ні- кому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права». За висновками органу конституційної юстиції, «доступність дошкільної і загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов'язок держави забезпечити реалізацію цього права», в першу чергу – шляхом фінансування відповідних закладів та недопущення скорочення їх мережі. Що стосується вищої освіти, то її доступність у «державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання». Зауважимо, що доступність освіти також може трактуватися як «відповідність силам, здібностям, можливостям кого-небудь», що тісно пов’язує цей принцип із вимогою конкурсності вищої освіти.

Ст. 6 ЗУ «Про освіту», встановлюючи принципи освіти, першим називає «доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою». Крім того, доступність освіти забезпечується (як зазначено у ст. 3 ЗУ «Про освіту»): розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти (мережа навчальних закладів повинна  задовольняти освітні потреби кожної людини відповідно до її інтересів, здібностей та потреб суспільства); відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання  і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різ- ними формами навчання – очною, вечірньою, заочною, екстерна- том, а також педагогічним патронажем.

Фахівці відокремлюють економічну доступність, пов’язану з фінансовими витратами на освіту, та фізичну доступність, під якою розуміється (зокрема, Конституційним Судом РФ) «безпечна фізична досяжність освіти або за допомогою відвідування навчального закладу, що знаходиться на розумному географічному видаленні, або шляхом отримання доступу до сучасних технологій». Фізична доступність тісно пов’язана з іншим принципом, встановленим ч. 2 ст. 53 Конституції, відповідно до якого, держава забезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання.

Економічна ж доступність тісно пов’язана з іншим встановленим цією статтею принципом – безоплатності державних освітніх послуг. Конституційний Суд України визначає, що «забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності». У результаті розгляду конституційного подання Конституційний Суд України розтлумачив, що «безоплатність освіти  як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти,  безоплатність  яких  передбачена  частиною  третьою статті 53 Конституції України». При цьому «Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статті 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)».

Ще  у  Рішенні  Конституційного  Суду  України  від 21.11.2002 № 18-рп/2002 безоплатність повної загальної середньої освіти пов'язується з її обов'язковістю. У 2005 році орган конституційної юрисдикції додатково визначив: «держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів в межах Державного стандарту загальної середньої освіти».

Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується в першу чергу фінансуванням навчальних закладів державної та комунальної форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетних асигнувань згідно з визначеними нормативами їх фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Проте це не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів.

Аналізуючи реальний стан української освіти, вітчизняна дослідниця Л.М. Гриневич (2010) констатує: «у зв’язку з фінансуванням державою у навчальних закладах практично лише захищених статей (заробітна плата та комунальні послуги), управлінці шкіл спонукають батьків вносити в обов’язковому порядку кошти на покращення матеріально-технічної бази».

Принципи доступності та безоплатності  освіти  тісно пов’язані з обов’язковістю повної загальної середньої освіти, встановленою  частиною першою ст. 53 Основного ЗУ. Фактично це зобов’язання Конституційний Суд України кореспондував державі, кажучи про її «обов'язок створити умови для безоплатного здобуття  такої освіти в державних і комунальних навчальних закладах», для чого держава сформувала систему загальної середньої освіти (як зазначено у ст. 4 ЗУ «Про загальну середню освіту»). Один з провідних українських дослідників проблем освіти В.В. Ковтунець, констатуючи, що чинне законодавство (ст. 3, ст. 30, ч. 5 ст. 34 ЗУ «Про повну загальну середню освіту») витлумачує конституційну норму про обов’язковість повної середньої освіти «лише як обов’язок держави надати особі можливість відвідувати школу та відповідно видати особі документ про середню освіту», та обов’язок навчального закладу щодо дотримання Державного стандарту загальної середньої освіти, робить слушний висновок: «… такий підхід уже привів до зниження мотивації учнів і зниження якості середньої освіти» , до «… запровадження в середній школі тотально-позитивної системи оцінювання, яка поширюються і на державну підсумкову атестацію. Незалежно від результатів навчання випускник загальноосвітнього закладу ІІІ ступеня отримує документ про повну загальну середню освіту».

Враховуючи, що «освіта є багатостороннім процесом, в якому результат, мета досягаються за умови спільної діяльності тих, хто навчає, і тих кого навчають», В.В. Ковтунець слушно наполягає,    що «обов'язковість повної загально середньої освіти слід розуміти  і як обов'язок громадянина України та кожного, хто на законних підставах проживає на території держави».

Крім того, 06.07.2010 ЗУ № 2442-VI запроваджена обов’язкова дошкільна освіта дітей старшого дошкільного віку. Це рішення викликало заперечення з боку представників деяких політичних сил, які зазначають, що воно суперечить Конституції України.

Раніше розглянуті принципи діють у сукупності із принципом соціального захисту здобувачів освіти. У частині другій ст. 53 зазначено, що держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Безпосередньо цей принцип закріплено у частині другій ст. 3 ЗУ «Про освіту»: «Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб    незалежно від форм їх навчання і типів навчальних закладів, де вони навчаються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах». Особливо це стосується осіб з особливими потребами, як передбачено ст. 13 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права та здобувачів вищої освіти, оскільки останні значний обсяг вільного часу витрачають саме на навчання, не реалізуючи право на працю, право на підприємницьку діяльність тощо. Безоплатність навчання в державних і комунальних навчальних закладах зобов'язує державу вжити заходів щодо соціального забезпечення осіб, які здобувають освіту (безоплатне харчування, безоплатне медичне обслуговування, стипендіальне забезпечення тощо).

Заслуговує на увагу пропозиція щодо запровадження цільового освітнього сертифікату: «У контексті поняття рівного доступу до здобуття освіти держава повинна гарантувати кожному громадянинові можливість отримати на певних умовах цільовий освітній сертифікат для формування приватного замовлення у будь-якому акредитованому навчальному закладі. Водночас у законодавстві необхідно передбачити можливість погашення цільового освітнього сертифікату як кредиту лише в частині освітніх кваліфікацій як його отримувачем, так і працедавцем, у тому числі й за кошти державного чи місцевих бюджетів за певних умов, наприклад, роботи за скерування упродовж певного строку».

Принципи доступності, безоплатності, конкурсності, соціальної захищеності функціонують у поєднанні з принципом рівності права на освіту. Т.М. Матюшева звертає увагу на те, що значна частина міжнародно-правових документів містить формулювання принципу рівноправ'я та заборони дискримінації при здійсненні права на освіту. Зокрема, відповідно до ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,  держави – учасники зобов'язалися заборонити та ліквідовувати расову дискримінацію в усіх її формах, особливо відносно здійснення права на освіту та професійну підготовку.

Ст. 6 ЗУ «Про освіту» прямо встановлює принцип: «рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку». Як зазначається в Національній доктрині розвитку освіти, в Україні рівний доступ до здобуття освіти забезпечується: у загальній середній освіті – шляхом оптимізації структури освітньої мережі для забезпечення навчання в одну зміну, створення умов для профільного, екстернатного та дистанційного навчання, а у вищій освіті – шляхом запровадження ефективної системи інформування громадськості про можливості здобуття вищої освіти; створення умов для здобуття безоплатної вищої освіти на конкурсних засадах у державних і комунальних навчальних закладах; удосконалення правових засад здобуття освіти за рахунок бюджетів усіх рівнів та коштів юридичних і фізичних осіб; розширення можливостей здобуття вищої освіти шляхом індивідуального кредитування; створення умов для здобуття вищої освіти дітьми- сиротами, дітьми, позбавленими батьківського піклування, та дітьми-інвалідами; забезпечення високої якості вищої освіти та професійної мобільності випускників ВНЗ на ринку праці шляхом інтеграції ВНЗ різних рівнів акредитації, наукових установ та підприємств, запровадження гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання; додержання засад демократичності, прозорості та гласності у формуванні контингенту студентів, у тому числі шляхом об'єктивного тестування; створення умов для забезпечення навчання відповідно до потреб особистості та ринку праці.

Ще одним принципом освіти, який входить до системи гарантій, слід визнати вільність освіти. Сучасні російські фахівці (зокрема, М.В. Ожиганова, А.В. Козуля) ставлять цей принцип під сумнів, оскільки Конституція РФ (як і вітчизняна) не містить принципу свободи освіти як такої [70]. З цим полемізує С.В. Куров, зазначаючи, що прямий дозвіл створення приватних шкіл не конституціоналізовано ні в Конституції США, ні в Конституції Німеччини.

Для закріплення вільності освіти вихідними положеннями Конституції України є стаття 23, якою гарантується право людини на вільний розвиток своєї особистості. Відповідно, у галузевому законодавстві про освіту закріплено право на вільний вибір форми навчання (здобуття освіти), виду ВНЗ, напряму підготовки та спеціальності. Полеміка щодо вільності дошкільної освіти точилася до Рішення Конституційного Суду України № 5рп 2005 року. За висновком суду, «аналіз положень статей Конституції України (статті 51, 52, 53) та прийнятих на їх реалізацію законів України про освіту свідчить, що хоча відповідно до ЗУ «Про освіту» прийом дітей у до- шкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (частина друга статті 34), тобто за вибором ними типу дошкільного навчального закладу чи форми навчання, це, проте, не обмежує права дітей на освіту і не ставить здобуття дошкільної освіти в залежність від бажання батьків. Як передбачено частиною першою статті 8 ЗУ «Про дошкільну освіту», сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти».

Загальна середня освіта, незважаючи на її обов’язковість, також має вільний характер, оскільки передбачає право вибору осо- бою навчального закладу, форми навчання, профільного спрямування старшої школи, навчальної траєкторії та інших освітніх альтернатив.

Гарантією забезпечення права на освіту постає якість освіти. Якщо не забезпечується якість освітніх послуг, то дотримання усіх інших принципів освіти не гарантують дійсної реалізації права на освіту. Якщо інші принципи освіти є певним чином формальними, то принцип якісності освіти безпосередньо впливає на її зміст.

Тому саме цей принцип є основою європейських домовленостей у рамках Болонського процесу. У міжнародному стандарті ISO 9000-2000 якість розглядається як ступінь відповідності сукупності власних характеристик продукції, процесу або системи сформованим потребам та очікуванням, загальноприйнятим та обов’язковим. У зв’язку з цим вітчизняні дослідники (О.І. Сушинський, 2010) відзначають, що визначення якості освіти можна розуміти в контексті захисту прав споживачів освітніх послуг.

Якість освіти як результату, принаймні здобутої вищої та професійно-технічної освіти, певною мірою можна ототожнити з розповсюдженою у Європі характеристикою «придатність до працевлаштування». Як відзначає Ю.В. Сухарніков (2009), «Згідно з визначенням, яке представлено Координаційною групою з підвищення ступеня придатності студентів до працевлаштування (ESECT, Англія), придатність до працевлаштування – це сукупність навчальних досягнень (навичок, знань і особистісних якостей), яка підвищує ймовірність працевлаштування й успішної роботи випускника в сфері трудової діяльності, яку він обрав, в інтересах самого випускника, а також подальшого розвитку робочої сили, суспільства й економіки в цілому».

Інструментами забезпечення високої якості освіти постають, в першу чергу, державні стандарти освіти. Стандарти освіти є не лише основою оцінки освітнього та ОКР здобувачів освіти. Під час застосування інших інструментів державної   управління

– ліцензування, інспектування, атестації та акредитації навчальних закладів встановлюється відповідність освітніх послуг саме державним стандартам і вимогам.

Узагальнення розглянутих принципів ми пропонуємо у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2. Принципи освіти.

 

Принципи	Державні та комунальні навчальні заклади			Приватні навчальні заклади
	Дошкільна	Загальна середня	Вища	Дошкільна	Загальна середня	Вища
Доступність освіти	Так	Так	Так	Ні	Ні	Ні
Обов’язковість освіти	Частко- во	Так	Ні	Ні	-	Ні
Безоплатність освіти	Так	Так	Так	Ні	Ні	Ні
Конкурсність освіти	Ні	Ні	Так	Не обов’язково		Так
Рівність права на освіту	Так	Так	Так	Так	Так	Так
Вільність освіти	Так	Так	Так	Так	Так	Так
Соціальний захист	Так	Так	Так	Так	Так	Так

 

Іншими принципами освіти в Україні, які водночас можуть бути розглянуті як гарантії права на освіту, можна назвати загальні правові принципи гуманізму, демократизму, світськості, плюралізму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей, по- ваги до фундаментальних прав людини та громадянина, соціальної справедливості, законності, науковості, гласності та прозорості. До спеціальних можна віднести принципи: органічного зв’язку освіти з національною історією, культурою, традиціями; невідчужуваного права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; безперервність освіти; забезпечення громадського самоврядування у галузі освіти тощо, а також такі інструменти, як державну політику щодо працевлаштування молодих спеціалістів, інтеграцію до світового освітнього простору, інтеграцію освіти з наукою та виробництвом тощо.

Серед основних загальних принципів освіти, закріплених ст. 6 ЗУ «Про освіту», відсутні такі принципи, як принцип єдності навчання і виховання, принцип єдності культурного й освітнього простору, принцип автономності навчальних закладів. Між тим, за висновками дослідника принципів освіти держав СНД В.А. Мяснікова ці принципи входять до числа найбільш поширених в країнах пострадянського простору.

 

4. Управління закладами освіти

 

Безпосереднє управління дитячим дошкільним закладом (дитячими яслами, дитячими садками), школами, позашкільними закладами освіти здійснює директор (завідувач), який призначається вищим органом управління освіти або органом місцевого самоврядування. Так, директор середньої загальноосвітньої школи призначається на посаду та звільняється з посади відповідно до ст. 20 Закону України "Про освіту" відділом освіти відповідного виконавчого органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації. Відповідна освіта, стаж роботи та наявність організаторських здібностей - основні умови призначення керівника будь-якого освітнього закладу на посаду. Керівник несе персональну відповідальність перед державою за організацію та якість навчально-виховної роботи з учнями та вихованцями, зміцнення їх здоров'я та фізичний розвиток, а також за фінансово- господарський стан закладу. У своїй діяльності він спирається як на трудовий колектив, так і на громадські організації, метою яких є надання різноманітної допомоги освітньо-виховним закладам. Повноваження директора (завідувача) регламентуються положеннями та статутами про освітньо-виховні заклади.

Для забезпечення колегіального розгляду основних питань виховної та методичної роботи в закладі освіти діє педагогічна рада, яка складається з учителів та представників громадськості. При школах та дошкільних дитячих закладах можуть утворюватися батьківські комітети з числа батьків учнів та вихованців. Вони покликані надавати допомогу освітньо-виховному закладу, а також сім'ям у вихованні дітей.

Управління професійно-технічним закладом освіти, який забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників, відповідно до Закону України від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту" здійснює директор, якого призначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері професійно-технічної освіти, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані професійно- технічні навчальні заклади державної форми власності. Керівник професійно-технічного навчального закладу іншої форми власності призначається засновником.

Директор державного професійно-технічного навчального закладу, діючи в межах положення або статуту про професійно-навчальний заклад, організовує навчально-виробничий, навчально-виховний процес. Органи управління професійно-технічною освітою можуть делегувати директору державного професійно-технічного навчального закладу інші повноваження.

Порядок управління професійно-технічним навчальним закладом іншої форми власності визначає засновник.

Вищим колегіальним органом громадського самоврядування професійно-технічного навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу навчального закладу, які вирішують у межах своїх повноважень питання навчально-виробничої, навчально-виховної, навчально-методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності навчального закладу, дають висновки та рекомендації щодо кандидатур на посаду директора професійно-технічного навчального закладу. Рішення загальних зборів (конференції) колективу навчального закладу мають дорадчий характер.

Управління вищим навчальним закладом (технікумом, училищем) - перший рівень акредитації; коледжем - другий рівень; інститутом, консерваторією, академією, університетом - третій і четвертий рівні) здійснює його керівник (президент, ректор, директор тощо). Відповідно до Закону України від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту, Положення про державний вищий навчальний заклад та статуту вищого закладу освіти керівник виконує такі виключні функції: самостійно в межах чинного законодавства вирішує питання діяльності закладу; в межах своїх повноважень видає накази і розпорядження, обов'язкові до виконання всіма підрозділами закладу (факультетами, кафедрами, філіями, відділеннями, навчально-консультативними, науково-дослідними підрозділами, конструкторсько технологічними бюро та ін.); представляє ВНЗ освіти в державних та інших органах, відповідає за результати діяльності закладу перед органом управління, у підпорядкуванні якого він перебуває; є розпорядником майна і коштів закладу; приймає на роботу та звільняє з роботи працівників закладу; визначає функціональні обов'язки працівників закладу та ін.

Дорадчим органом управління ВНЗ є вчена рада, на яку покладено обов'язки з координації та контролю за науковою, навчальною, методичною та виховною роботою в закладі. Вона діє на підставі Положення про державний вищий заклад освіти, статуту відповідного вищого закладу та Положення про вчену раду вищого закладу освіти.

Вищим колегіальним органом самоврядування закладу освіти є загальні збори або виборний орган (конференція трудового колективу). Його повноваження та механізм створення визначаються статутом ВНЗ.

Крім вищого колегіального органу самоврядування в закладі, на підставі статуту можуть створюватись інші органи самоврядування (в тому числі на рівні окремих структурних підрозділів). Особами, які навчаються у ВНЗ, можуть створюватися власні органи самоврядування для вирішення питань, що за статутом не належать до компетенції керівництва та статутних органів самоврядування.